Зазвичай під час роботи я відчуваю, що знаходжуся в середені серіалу. Постійно хтось приходить і дуже виразно щось розповідає або запитує. Не даючи мені відкрити рота, відповідають ті, хто прийшов раніше. Далі відбувається діалог між ними, але так, щоб і інші могли його оцінити. Якщо кількість відвідувачів збільшується, можуть бути одночасно два або три паралельні діалоги. Я повинна приймати участь в кожному і тоді це нагадує диспетчерську службу. Телефони також приймають участь у веселощах, а телефони відвідувачів, наче по команді, починають передзвін під час діалогів. Все це безумовно налаштовує на відповідальне і уважне ставлення до роботи з документами. Як у того героя серіалу, що завжди лишається незворушним.
Але трапляються дійсно нетипові ситуації. Коли раптом не знаходиться чергова серія серіалу і починається зовсім інше кіно. Одного разу цілих півгодини ніхто не приходив. Запанувала якась неприродна тиша. Всі телефони мовчали. Нізвідки не було чути ні звуку. Наче якийсь морок охопив приміщення і мене несхильно почало клонити до сну. Не маючи сил для спротиву, я замкнула двері і прилягла на кушетку. Тільки почала дрімати, як хтось став ломитися в замкнені двері. Це було дуже дивно, бо невідомий не стукав і не рухав дверну ручку, нічого не говорив, він мовчки намагався вибити двері, просто зносив їх з петель. Розсудивши, що приходити без попереднього телефонного дзвінка неввічливо, вирішила не виказувати жодних ознак життя, хоча про сон вже й гадки не було. Спроб виламати двері було чотири, невідомий йшов, а потім вертався і починав знову. Він йшов і повертався так само мовчки і звуку його кроків чомусь не було чути, так що, хто це може бути жодних версій не було. Я лежала і не ворушилася, завважуючи, що цей трилер вже надто затягується.
А тоді заграла музика. В двері постукали, поки я відчиняла, відповідаючи телефону, який вистрілював жартами і запитаннями, за дверима почали співати і реготати. Морок розсіявся і все знову стало як завжди. Набігла юрба, посварилася між собою, помирилася, розбіглася і почала повертатися по одному, бо кожен щось забув. Тут почалися нагадування, що вже час сто першої кави і таке інше, як завжди. Все знову було звичним і буденним.
Хто був той загадковий виламувач дверей лишилося невідомим, але переходити до детективу бажання немає.
Journal information