ne_znaiko (ne_znaiko) wrote,
ne_znaiko
ne_znaiko

Мрії про рай

"...Я впевнений, що історія не виправдає Фіделя Кастро, однак не можу позбутися відчуття, що разом з ним відходить мрія, яка потрясла мою юність, як і молодість багатьох юнаків мого покоління, нетерплячих і запальних, які вірили, що гвинтівки можуть змусити нас обігнати самих себе і скоріше опустити небо, доки воно не змішається із землею.
Тепер ми знаємо, що це трапляється лише у сні чи літературних фантазіях, а в реальності – більш суворій і жорстокій – справжній прогрес є результатом спільних зусиль і завжди має бути позначений поступом свободи і людських прав, без яких він є не раєм, а пеклом, що запановує в цьому світі, в якому нам довелося жити".

Mario Vargas Llosa
La muerte de Fidel
El País, 11.12.2016

Маріо Варґас Льйоса

Кончина кубинського диктатора означає кінець мрії про рай, який без свободи і людських прав перетворився на пекло

Першого січня 1959 р., дізнавшись, що Фульхенсіо Батіста втік з Куби, я з кількома латиноамериканськими друзями вийшов на паризькі вулиці відсвяткувати це. Перемога Фіделя Кастро і бороданів з «Руху 26 липня» над диктатурою здавалася актом абсолютної справедливості й пригодою, порівнянною з пригодами Робіна Гуда. Кубинський лідер пообіцяв нову еру свободи для своєї країни і для Латинської Америки, і перетворення ним казарм острова на школи для дітей селян здавалося прекрасним початком.

В листопаді 1962 р. я вперше поїхав на Кубу, відряджений туди французькою радіотелевізійною компанією в розпал ракетної кризи. Те, що я побачив і почув за той тиждень, який там пробув, — американські літаки Sabre, які літали над набережною Гавани, і підлітки, які керували, прицілюючись, зенітками, що звались «маленькими люфами», і колосальна народна мобілізація супроти вторгнення, яке здавалося неминучим, приспів, що його ополченці хором скандували на вулицях («Нікіта, гультяй, що даєш — не забирай»), протестуючи проти повернення ракет, — посилило мій ентузіазм і солідарність з революцією. Я відстояв довгу чергу, щоб здати кров, й Ільда Ґадеа, перша дружина Че Ґевари, яка була перуанкою, познайомила мене з Аіде Сантамарія, яка керувала Американським домом. Остання включила мене в Комітет письменників, з яким у 1970-і ми збиралися разом п'ять разів в кубинській столиці. Протягом цих 10 років мої надії, пов'язані з Фіделем і революцією, потроху згасали, доки не перетворилися на відверту критику, а після справи Падільї настав остаточний розрив.

Перше розчарування, перші сумніви («чи я, бува, не помилився?») спіткали мене в середині сімдесятих, коли були створені Ополчення для допомоги виробництву, це був евфемізм для того, що насправді було концентраційними таборами, в які кубинський уряд засадив дисидентів впереміш з кримінальними злочинцями і гомосексуалістами. Серед останніх опинилися кілька хлопців і дівчат з мистецької та літературної групи, що називалася El Puente («Міст»), якою керував поет Хосе Маріо, з яким я був знайомий. То була кричуща несправедливість, тому що всі ці юнаки та юнки були революціонерами, які сподівалися, що революція встановить соціальну справедливість не лише для робітників та селян, але також для дискримінованих сексуальних меншин. Я усе ще був жертвою відомого шантажу — «не давати зброї ворогові», — тож притлумив свої сумніви і написав особистого листа Фіделеві, в якому детально описав своє збентеження від того, що відбувається. Він мені не відповів, але невдовзі я отримав запрошення зустрітися з ним.

То був єдиний раз, коли я бачив Фіделя; ми не розмовляли, тому що він був людиною, в якої не могло бути співрозмовників, лише слухачі. Але 12 годин, протягом яких ми його слухали, — з восьмої вечора до восьмої ранку наступного дня — десяток письменників, які були присутні на тій зустрічі, перебували під сильним враженням від тієї природної сили, того живого міфу, що ними був кубинський велетень. Він говорив, не спиняючись і не слухаючи, розповідав, вискакуючи на стіл, кумедні історії з часів Сьєрра Маестра, висловлював здогади щодо Че, який зник, і ніхто не знав, в якому місці Америки він знову з'явиться, очоливши новий партизанський рух. Він визнав, що з Ополченнями для допомоги виробництву було допущено певну несправедливість, яку буде виправлено, і пояснив, що треба зрозуміти родини селян, до чиїх дітей, стипендіатів нових шкіл, інколи чіплялися «хворенькі». Він мене вразив, але не переконав. Відтоді, хоча й мовчки, я став помічати, що дійсність є далеко не такою, як міф, на який перетворилася Куба.

Розрив настав тоді, коли на початку 1970-х вибухнула справа поета Еберто Падільї. Він був одним з найкращих кубинських поетів, який облишив поезію, щоб працювати на революцію, в яку пристрасно вірив. Став заступником міністра із зовнішньої торгівлі. Одного дня почав висловлювати критичні зауваження – дуже делікатні – щодо культурної політики уряду. Відтак проти нього розв’язали потужну кампанію в пресі і арештували. Ми, хто були з ним знайомі і знали про його вірність революції, написали листа – дуже шанобливого – Фіделю Кастро, в якому висловили свою солідарність з Падільєю. Тоді останній знову з’явився на якомусь урочистому акті в спілці письменників, де зізнався, що був агентом ЦРУ і звинуватив також нас, тих, хто виступив на його захист, в тому, що ми є прислужниками імперіалізму і зрадниками революції тощо. Кілька днів по тому ми підписали листа з різкою критикою кубинської революції (склав його я), в якому багато письменників, які не були комуністами – як-от Жан Поль Сартр, Сюзен Зонтаг, Карлос Фуентес і Альберто Моравія, – відсторонилися від революції, яку доти обстоювали. То був незначний епізод в історії кубинської революції, який для декого – як-от для мене – значив дуже багато. Переоцінка демократичної культури, ідея про те, що інституції є важливішими, ніж люди, аби суспільство було вільним, що без виборів, незалежної преси, людських прав, встановлюється диктатура і поступово перетворює громадян на автоматів, увіковічується при владі, доки не встановить тотальний контроль, ввергаючи в зневіру і задуху тих, хто не входить до складу привілейованої номенклатури.

Чи стала Куба кращою зараз, через 57 років перебування Фіделя Кастро при владі? Це бідніша країна, ніж те страхітливе суспільство, з якого втік Батіста 31 грудня 1958 р., вона має сумний привілей бути найтривалішою диктатурою, яку пережив американський континент. Поступ в царині освіти і охорони здоров'я може бути реальним, але він не переконав кубинське суспільство загалом, бо в своїй переважній більшості воно прагне втекти в Сполучені Штати, навіть не боячись акул. А мрією номенклатури – зараз, коли вона вже не може жити з подачок збанкрутілої Венесуели, – є те, аби надійшли гроші зі Сполучених Штатів на порятунок острова від економічної руїни, в якій він борсається. Революція вже давно перестала бути взірцем, яким була спочатку. Від усього цього залишилося лише плачевне сальдо з тисяч юнаків, які шукали собі смерті по всіх горах Америки, намагаючись повторити подвиг бороданів з «Руху 26 липня». Для чого прислужилися всі ці мрії і самопожертви? Аби зміцнити військові диктатури і відстрочити на кілька десятиліть модернізацію і демократизацію Латинської Америки.

Обравши радянську модель, Фідель Кастро гарантував собі абсолютну владу на понад півстоліття; однак він залишає в країні руїну і соціальний, економічний і культурний крах, який, схоже, прищепив від суспільних утопій більшість латиноамериканців, які врешті-решт, після кривавих революцій і жорстоких репресій, здається, зрозуміли, що єдиний справжній поступ — це який просуває вперед свободу водночас із справедливістю, бо без неї вона є лише блукаючим вогником, що втікає.
.

Я впевнений, що історія не виправдає Фіделя Кастро, однак не можу позбутися відчуття, що разом з ним відходить мрія, яка потрясла мою юність, як і молодість багатьох юнаків мого покоління, нетерплячих і запальних, які вірили, що гвинтівки можуть змусити нас обігнати самих себе і скоріше опустити небо, доки воно не змішається із землею. Тепер ми знаємо, що це трапляється лише у сні чи літературних фантазіях, а в реальності – більш суворій і жорстокій – справжній прогрес є результатом спільних зусиль і завжди має бути позначений поступом свободи і людських прав, без яких він є не раєм, а пеклом, що запановує в цьому світі, в якому нам довелося жити.


Mario Vargas Llosa
La muerte de Fidel
El País, 11.12.2016
Зреферувала Галина Грабовська



Відціля: http://zbruc.eu/node/59921

Tags: цитата
Subscribe

  • ***

    черговий ремонт раз за разом дрібніші вікна лишає дивитися нікуди хтось від початку це знав Оригінал на Дрімі

  • ***

    на лови до мовчазного голого лісу налови(ти) блакиті крапель поки він спить поки не натрапив як встане зашелестить плескатиме в…

  • ***

    літаки сумні залізниця мовчазна а мандри кличуть як далеко варто йти дослідити мікрокосм Оригінал на Дрімі

promo ne_znaiko june 17, 2015 14:33 7
Buy for 20 tokens
Під час минулорічних мандрів ми з Алекс отримали кілька наполегливих запрошень в гості від наших польських друзів. То ж, зважаючи на їх гостинність, ми змогли поглянути на життя поляків нашого віку зсередини. Кріс працює логістом в приватній конторі в місті Познань. Він придбав квартиру в селі…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment