Вже котрий рік вони зупинилися в цьому приватному готельчику. Це був невеликий будинок на кілька окремих квартир, прикритий з одного боку дуже великим, розлогим і старим горіховим деревом. У дворі в горіховому затінку розмістилася простора чайхана, де на подушках вилежувалися мешканці першого поверху. Ті, хто мав номери на другому, мали на додачу і невеличкі веранди, і надавали перевагу їм. Здавалося, що ті, хто обирав цей готель, мали схожі звички. Вдень нікого не було чути. Може, всі розходилися, а може теж падали в ліжка і лежали там нерухомо, слухали, як гілки горіха шкребуть дах.
На вечір спека спадала, але все одно можна було ходити подвір’ям хоч у купальнику, хоч у білизні, хто його там розрізняв. Найближчий пляж був нудистським, а вулицями і вдень, і вночі вешталися неформали, розмальовані і вдягнені, чи то краще сказати роздягнені, в найнеймовірніші способи. Щоб викликати здивування і привернути загальну увагу, тут треба було виглядати справді незвичайно. Наприклад, вирядитися в діловий костюм. Але після першого візиту вони такої помилки не припускалися.
Кожного наступного року згадувати, як прибули сюди вперше і двома чорними стрілами врізалися у різнобарвний натовп. Вітер підіймав накидки і парео, жовтий, фіолетовий, строкатий шовк тріпотів і показував вкриті татуюванням тіла. Розмальовані обличчя, рогаті капелюхи і індіанське пір’я на головах, зелені, жовті і червоні кульки довжелезного намиста, сорочки і сукні, прикрашені плямами фарби закрутилися навколо. Крізь брязкіт браслетів, гудіння сопілок і стогони невідомих музичних інструментів було чути жарти і сміх. Їм давали дорогу, відходили в сторону і розглядали. Тільки зустрічний велосипедист із зачіскою кольору газону не дав пройти. Він спинився, зліз з ровера, зняв жовті окуляри і розчесав розчепіреними пальцями траву на голові. Тоді спитав: «Куди це ви зібралися?», і розреготався.
Валя і Женя самі щоразу сміялися, згадуючи цей перший вихід на фестивальну набережну. Посміювалися і з хазяйки готелю, яка без зайвих питань надала їм номер із великим подвійним ліжком. Зрештою, хіба не на пошуки свободи вони сюди приїхали? Тут дійсно можна було відчути себе вільним. Варто було лише обмотатися чудернацькою халамидою, прислухатися до дивних співів, які поступово стають зрозумілими, і затанцювати.
Кожний наступний приїзд дарував наступну ступінь свободи. Звільнення здійснилося, думки і оцінки інших людей перестали турбувати і втратили свій вплив. Як цю залежність було подолано, настав час йти далі. Відвідати місця сили, яких було тут кілька. Про ці місця говорили різне. Одні отримували сакральні знання або космічні одкровення. Інші чули щось, що потім примушувало їх вертатися до цього місця знов і знов і втрачати цікавість до всього іншого. Хтось загадково мовчав, а дехто відверто говорив, що не відчув нічого, крім захвату перед красою краєвидів. Та і цього було досить, щоб захотіти відвідати ці місця. Це були особливі місця в горах або на березі моря, або на горі, що сама є берегом моря, опускає свій крутий бік просто в чорну воду, а та б’ється об камені і підкидає блискучі краплі в повітря.
Перш ніж проводити ніч на горі, було вирішено відвідати її вдень. Охочих назбиралося два десятки, балакучий гід торохтів про видобування коштовних камінців, руйнування і відродження екосистеми, про самого Пушкіна, який видряпався на верхівку. «Отут-то він і здибав свій талісман, і після цього став знаменитим. І було йому вказано, що отримає велику славу, бо як став на оцей камінь, так ота скеля зробилася схожою на його профіль. Подивіться самі, точна копія, а вже п’ятсот років не змінюється цей контур, хоча всі інші скелі змінилися, бо їх обдувають вітри. А он видно іншу гору і на ній антена стирчить. То найбільший в світі локатор, підійти не можна, він секретний. Здатний приймати сигнали з космічних станцій, та хоч і з інших галактик. І приймає! Прориваються повідомлення з інших світів, хоч про це і не рекомендується розповідати. Тут взагалі-то аномальна зона, і без локаторів можна дещо почути».
- Валь, може не будемо його слухати, відстанемо трохи?
- Це варто не тільки послухати, а й записати.
- Людина, може, хвора, а ти смієшся.
- Де хвора, дивись як лізе в гору, не доженеш. Та і загубитися тут не важко, ходімо.
- Чекай. Придивися до нього отак, збоку. В якомусь кіно така сама порода гуманоїдів була. Ще й кульгає, а як швидко стрибає по камінню.
- Ти що, дика? Який гуманоїд, зараз вже всюди роботи екскурсії проводять. В цього трошки програма збилася, вітрами йому в голову надуло, всі файли змішало, він і несе з п’ятого на десяте.
Вони запам’ятали дорогу і повернулися на місце сили вночі. Дивилися, як зорі купаються в теплому морі. Темне небо злилося з морем, ніж ними не було межі і весь простір був вкритий зоряним сяйвом. Теплі хвилі огортали оголені тіла і робили їх невагомими. Здавалося, вистачить одного зусилля, щоб відштовхнутися і полетіти в безмежний космос. Він наближався, чорний оксамит густішав, а спалахи ставали все яскравішими. Пролітали світові роки і століття, а ця мить все тривала і хотілося її затримати ще.
Втоми не було, тільки гули ноги після переходів гірськими стежками, а в голові іноді дзвеніло від недосипання. Якби можна було зовсім не спати, хоча б кілька днів не втрачати час. Доводиться хоча б на кілька годин відключатися, а потім сидіти з важкою головою і переконувати себе, що не можна втрачати таких ночей, треба поснідати, збиратися і йти. Разом із сутінками з’явився ледь помітний вітерець і поворушив виноградним листям. Женя вже сиділа в плетеному кріслі на веранді і чекала, коли прохолоне чай. Гукнула до кімнати:
- Сьогодні якось прохолодніше. Дай мені щось на плечі, там десь була моя чорна кофта.
- Не можу.
- Валя, ну вставай, ми хотіли ще потанцювати.
- Та я встаю. Але не можу взяти кофту, вона ожила і злякала мене.
- Що ти несеш?
- Ну йти, подивися, он воно, ворушиться.
- Це хазяйчин?
- Ага. Не знаю, як він до нас пробрався. Подивись, що з він зробив з кофтою. Буде тепер хутряна.
- Слухай, це твоя робота.
- Ти про що?
- Гора здійснює бажання. Ти, певно, побажала, щоб мужчина до тебе прийшов. От і маєш.
- А ти що побажала, шубу хутряну?
- Не хочеш? Звик до смачненького, тебе тут всі годують, так?
- Дай води! – почувся чоловічий голос наче у підтвердження того, що тут повно людей на всіх поверхах.
- Ну ось, на тобі рибки. Що, теж не хочеш? А що ж тобі треба?
-Дай. Води. – сказав низький оксамитовий баритон.
- Він хоче пити! – вигукнула Женя.
- Точно! – Валя зірвалася і за мить повернулася з блюдечком, в яке налила з пляшки води. Кіт припав до блюдця. Випив все, облизав рожевим язичком чорні вуса.
- Ще. – повелів баритон.
Женя налила ще коту, той знову став пити. Налила і собі з тієї ж пляшки і випила повну чашку. Підійшла до перил, визирнула крізь виноградне листя вниз. На першому поверсі було темно, ліхтар світив лише в порожній чайхані. На столі в надбитій вазі стояли троянди, які вже обсипалися, і вітерець розносив пелюстки по двору. Женя повернулася. Кіт все ще пів. Він не поспішав. Нарешті закінчив, потягся і скоса глянув на Женю. Баритон заспівав:
- А ти не зовсім дууурррна! – точно як в «Піковій дамі», тільки слова якісь інші, чи в голові паморочиться…
- Слухай, як ти здогадалася, що він пити хотів? – запитала Валя.
- Подумала, що всі тут його годують рибою.
- Логіка – це твоє. Дивись, а кота вже немає!
- Гад! – хтось голосно лайнувся.
- Гад. Гад, гад, гад. Гад! Розззіррррву!
- Герман, що ти наробив? Це все через тебе?
Він не відповідає, заскакує до Жені на коліна. Чорний фрак мокрий, лише білі манжети і краватка вціліли. Баритон співає:
- Сонце моє! Подивись на мене! Моя краса перетворилась на жах. Я просив води, але не так багато. Стримуй себе другий раз.
Journal information